НОБЕЛЬСЬКА СВЯТИНЯ
Білизною своїх стін відбивається у голубій гладі Нобельского озера церква. Нещодавно відремонтована, на високій горі вона, немов вітрильник, лине над поліськими просторами. Здавалося, так було завжди! Адже літописний Нобель не можливо уявити без храму. Ще кілька століть тому, на вузенькому півострові, де розкинулося село, як розповідають польські хроніки, їх було аж п'ять. Плив за водою повільно час, вікові історичні події бурею проносилися над Поліссям. І на кінець XIX століття у Ноблі вже бачимо одну-єдину церкву, що знайшла собі місце на найвищому-узвишші півострову В тому місці, де колись, напевно, стояв князівський замок. Бо не могло бути по іншому в історії літописного села: в найгар-нішому його куточку будували вельможі або свої хороми, або храми..,.
Але і для тієї церкви, що залишилася спадкоємицею своїх попередників, доля приготувала випробування вогнем, чи не найбільшим злом, яке терпіли поліські люди, будуючи свої помешкання, храми із найдоступнішого будівельного матеріалу - дерева. Це нинішня церква у Ноблі зведена із цегли, а її попередниця, що самотньо залишилася свідчити про віру христову у середині XIX століття, була дерев'яною. Пам'ять людська не зберегла оповідь про страшну трагедію, що сталася із церквою 22 серпня 1875 року Лише завдячуючи архімандриту Ніколаю, котрий чотирма роками пізніше уклав історію православних храмів Мінської губернії, дізнаємося, що в той день над селом і озером розгулялася гроза, блискавка влучила у верхів'я церкви,старенький храм, складений із соснових просмолених колод, спалахнув, як свічка, й за мить перетворився на згарище. Нобляни, які з діда-прадіда жили дружньою громадою, згуртувалися й на цей раз, і вже за кілька років на старому місці зависочіла своїми куполами нова церква. Щоправда, знову дерев'яна. Вірили люди, що ніщо не завдасть лиха новій святині, вкладали у будівництво всю майстерність і вміння.
Але настало XX століття."У роки Першої світової війни і наше Полісся було у центрі військових дій. По Прип'яті й Стоходу пролягла лінія фронту між ворогуючими сторонами.
Нобель та навколишні хутори окупували кайзерівські війська, дещо південніше - у Кутині, Локниці, Морочно стояли царські підрозділи. Фронт затягнувся на кілька років, і лише артилерійські перестрілки із обох сторін нагадували, що йде війна. Від снаряда, випущеного із позицій російської армії, церква у Ноблі знову спалахує вогнем. З біллю у душі й сльозами на очах люди дивилися, як догоряє їхня святиня} Та святиня, про яку тепло згадував у своїх спогадах відомий білоруський поет Сергій Граховський: "...Хрестили мене у церкві, що стоїть на високій горі, біля самої води чарівного озера." Вже пізніше поет приїде до Нобля, пройде його вулицями, вмиє обличчя в озері й зупиниться біля руїн спаленої церкви. Про що думав він тоді, ніхто тепер не знає, як і не знав сам поет, що то вже не та церква, у якій його хрестили...
Майже десять років по війні Нобель був без церкви. Ті далекі події тяжкою ношею відобразилися і на самому поселенні. Із 153 довоєнних будинків вціліло лише п'ять, тому довелося селянам майже заново відбудовувати Нобель. А тут нагодилися купці -євреї. Запропонували громаді церкву відбудувати. Та не задарма. Взамін вони на десять років отримали від громади право в озері рибу ловити. Зиск, мабуть, вирахували чималий, бо в скорому часі звели церкву із цегли. Возили цю цеглу по воді дерев’яними баржами аж із Пінська. І хоча святиню збудували із нового матеріалу, але зберегла вона вигляд своїх попередниць.
Понад тридцять років правили в ній батюшки службу. Молилися люди у церкві і за Польщі, й при перших совєтах, і при німцях. Тільки вже в кінці п'ятдесятих років, коли Хрущов поновив гоніння на віру й церкву, довелося закрити двері на великий замок. Останній батюшка виїхав із села. Згодом, безбожно вихована молодь зробила із церкви місце для своїх гулянь. Гуділи стіни церкви не від співу хору, не від передзвону на дзвіниці, а від вигуків і пісень. Незабаром трапилося те, про що ніхто і уявити не міг. Осіннім вечором 1977 року кам'яний храм, утретє в своїй історії, запалав вогнем. Збіглися люди на пожежу, почали водою заливати. Та де там, горів храм із середини, плавилася бляха на даху, цівками вогняними стікали донизу розплавлені дзвони, падали донизу дерев'яні перекриття. На ранок тільки обвуглені стіни та попіл під ногами побачили люди.
Тринадцять років зяяла руїнами святиня над водою. Місцеві й проїзжі невігласи списали стіни лайливими словами, обмалювали непристойними малюнками. До кінця шарпали будівлю, а в середині, де колись стояв престол, хтось поставив дерев'яного хрестика й простелив хустинку, на яку богобоязненні люди клали копійки, немов випрошуючи у Бога прощення за злодіяння. Старенькі жіночки у свята чи неділю, вирушаючи до церкви у Морочне чи Муравин, брали ті копійки й несли у ті храми, де звучало слово Боже. Несли, а самі вірили: настане час, відродиться із попелища своя церква.
Різні люди відвідували у ті роки церковну гору в Ноблі. Одні, щоб і над руїнами потішитися, інші - співчували й скрушно головами хитали: до чого може людина дійти?! Приїздили навіть художники й замальовували стіни храму, що страхали злим видовищем навколишній простір.
«Усе пройде, і Слово Боже сповниться, не зникне із лиця землі те, що Творець через людські руки творить». Відродилася й церква у Ноблі. Щоправда, кілька років поспіль приїздив із найближчої церкви батюшка до Нобля й відправляв служби біля руїн, де збиралися тоді чи не всі люди із села і прилеглих хуторів. А згодом і храм поновили. Нобляни щиро вірять, що ніяка біда його, вже не торкнеться.
... Кораблем пливе на високій горі над водою білостінний храм у древньому селі, потужно зітхають дзвони на дзвіниці, поблискують золотим вогником свічки на підсвічниках. Йде служба... Теперішнім людям здається, що так було завжди. Що не було тих чорних днів, коли тужило село за своєю святинею. А може й навпаки, бояться, щоб знову не повторилася біда із церквою, тому й доглядають за нею, бережуть для наступних поколінь, для вічності, для неба і землі.