Сергій Граховський і Нобель
З нашим краєм пов’язане життя білоруського поета Сергія Граховського. Він народився у Ноблі далекого 1913 року, і хоч прожив тут всього 10 місяців, завжди з любов’ю згадував свою малу батьківщину.
В Нобельській школі та у бібліотеці зберігаються не лише фото і біографія письменника, а й його книги, публікації у періодичних виданнях, автографи, листи. Зокрема, тут привертають увагу поетична збірка „Колокола” з дарчим написом поета: „Бажаю учням Нобельської середньої школи щасливої дороги у світле майбутнє”; автобіографічна повість „Такі сині сніги”; ціла низка вітальних послань юним землякам.
В одному з листів у Нобель, датованому 1973 роком, Сергій Граховський писав: „Дорогі юні друзі! Схвильований вашою увагою, добрими побажаннями і запрошенням відвідати рідні місця. Тепер у мене є друзі, і приїзд можливий. Особливо приємно, що всі ви гарно вчитеся, багато читаєте, любите літературу і поезію зокрема. Про ваш гарний смак свідчить захоплення Едуардом Багрицьким. Так, це справжня, яскрава, добра поезія. Проживаючи в такому казковому куточку, як Нобель, ви щохвилини причетні до істинної поезії. Вона довкола вас. Вчіться скрізь і в усьому бачити прекрасне, дивуватися йому і берегти красу рідної землі”.
В іншому листі, що надійшов з Мінська в Нобель у березні 1989 року, Сергій Граховський повідомляє: „Мене вивезли із Нобеля у десятимісячному віці. У дитинстві я багато чув чаруючих розповідей моєї мами про мальовничі місця, де мені було суджено побачити цей світ. Усе подальше життя пов’язене з Білорусією”.
Своє рідне село Сергій Граховський відвідав через сім десятків літ. Про це він розповів у своїх спогадах „Дорога в малоліття” у книзі „Так і було”, що вийшла у Мінську в 1986 році. Наведемо деякі фрагменти цієї розповіді: „Мені і року не було, як почалася перша імперіалістична війна. Мати разом з біженцями подалася на Схід, свою батьківщину у містечко Глуське... Вечорами вона мені розповідала, що Нобель стоїть серед великого рибного озера, за лісами і болотами, і єдиний шлях туди від Пінська – пароплавом. От і все, що я знав про місце свого народження”.
Першу спробу відвідати Нобель Сергій Граховський зробив влітку 1960 року: „Із Пінська на катері пізно вночі приплив у Нобель. Але через мілководдя судно здійснювало останній рейс, і мені довелося на світанку відпливти, так і не побачивши рідних місць. Вночі пройшовся селом. У клубі, ще не оштукатуреному, грав гармоніст і танцювала молодь. Постояв, подивися і повернувся у свою каюту”.
Другу поїздку в рідні місця, про які багато думав письменник йому вдалося здійснити аж через два десятиліття. Ось як описав він цю подорож у своїх спогадах. „У вересні 1984 року прилетів у Пінськ. Пароплави у Нобель уже не ходили. На людній, метушливій і гомінкій автостанції відшукав невеличкий, не першої молодості, посивілий від пилюки поліських доріг-путівців автобусик на Нобель. У ньому їхали миловидні дівчата з модними зачісками... Проходи заставлені пузатими сумками, сітками і целофановими мішками, напакованими пінськими гостинцями. Майже всі їдять морозиво і, як добрі знайомі, ведуть загальну розмову особливою українсько-білоруською мовою. Початок вересня, а сонце смалить, як улітку. Ось і почалася Україна. Автобус загойдало по чорному гострому булижнику. Проїжджаємо села з такими знайомими з матусиних розповідей назвами – Невель, Локниця, Кутин...
За поворотом, поміж густого верболозу і старих алей, аж різонуло очі червоне золото освітленого сонцем величезного озера. Воно широкою подковою, кілометрів на 20 охопило довгий вузький півострів. У села і озера одне ім’я – Нобель. А що воно означає, уже не відає ніхто. Автобус розвернувся біля двоповерхової колгоспної контори. Я вийшов останнім і несподівано потрапив у міцні обійми доброго приятеля, поета Петра Красюка. Відомий на Україні гуморист, автор багатьох книжок приїхав із сусіднього району, щоб, як він сказав, „зустріти і зустрітись”. А я й не розраховував на таку увагу, коли повідомив, що днями збираюся в Нобель”.
З Сергієм Граховським наш сатирик і гуморист Петро Красюк підтримував давні дружні зв’язки. Вони листувалися, обмінювалися книгами, зустрічалися у Висоцьку, куди Сергій Граховський приїздив у липні 1973 року, а потім, наступного року у Мінську. Тож, звісно, не міг Петро Красюк не приїхати в Нобель, щоб знову побачитися із Сергієм Івановичем.
За добу, що провели у Нобелі письменники, було чимало зустрічей, цікавих і незабутніх, з нобельцями. Про це далі у спогадах: „Нам відвели кімнату у шкільному інтернаті на самому березі озера. Під вікнами з очеретом і лепехою шепталися хвилі, а далі, в легкому тумані, зникав золотистий берег під останніми променями сонця. Десь там, з озера виривалися два стрімкі рукави, зливаючи у річку Струмінь, а в озеро впадала притока Прип’яті”.
Під шепіт хвиль за вікнами письменники майже всю ніч проговорили про прожите і пережите, про творчість, літературу, мистецтво. А вранці, викупавшись в озері, здійснили мандрівку по селу: „Ми йдемо з Красюком довгою піщаною вулицею, обсадженою віковими, що й трьом не обійняти, в’язами і осокорами. З віття, нахиленого над вулицею, на стежку падають великі переспілі груші та сливи... Вулиця піднімається все вище і вище. На самій верхівці, над обривом, біліють закурені стіни колишньої церкви”.
Були того дня теплі розмови з вчителями і учнями, з старожилами села, з керівником господарства Михайлом Гнатовичем Рожцем і директором школи Миколою Семеновичем Шкльодою. А потім було прощання Сергія Граховського з Нобелем: „З приступки автобуса, може останній раз, роздивляюсь на стишене вечірнє озеро, на вікові в’язи. Під ними, напевно, рятувалася від дощу моя мати і господар тієї хати, де я народився, - Михайло Чернякович. Дивлюсь і мовчки прощаюся з першою своєю батьківщиною, де з’явився на світ і яку одвідав аж через 70 літ...”
Відомий гуморист Петро Красюк теж був вражений цією зустріччю у Нобелі і красою села та озера. Є у музеї на видному місці його вірш „Нобель” і послання землякам:
У 1935 році закінчив Мінський педагогічний інститут. Зазнав багаторічних репресій від сталінського режиму. Згодом був реабілітований.
Відомий білоруський письменник, автор багатьох книг. Серед них – збірка поезій „День народження” (1958), „Пам’ять” (1965), „Вірші” (1968), „Поема доріг” (1970), „Зачарованість” (1978), „Осінні гнізда” (1983), „Кола надії” (1985), поема „Болюча пам’ять” (1987), повість „Рудобельська республіка” (1968). У 1983 році написав поему „Розлука на світанні” – про дружбу Лесі Українки з с. Мержинським, у 1984 році – нарис про них „Міріам і Месія”. Переклав білоруською мовою окремі твори Т. Шевченко, Лесі Українки, М. Рильського, В. Сосюри та інших українських авторів.
„Моє життя в літературі, - згадував С. Граховський, - на рівних зв’язане з російською і українською поезією. Я особисто знав Тичину і Рильського (був на його ювілеї), Сосюру, молодого і пригожого, і виступав на його похоронах разом з Андрієм Малишком. Домігся, щоб у Мінську була вулиця Лесі і її друга Мержинського. У 1989 році у Києві вийшла книжка моїх віршів і поем з передмовою Тамари Коломієць, укладена Степанком. Була набрана книга прози „Зона мовчання” і розсипаний набір, як тільки ми стали незалежними”.
Вірші С. Граховського переклали українською мовою О. Новицький, Л. Горлач, Б. Степанюк, М. Пшеничний, Ю. Береза та інші поети.
Літературно-мистецьке життя ріднокраю сповнилося непересічною подією. Нобельщина , мала батьківщина відомого білоруського письменника, поета, публіциста Сергія Івановича Граховського, на честь його сторічного ювілею 01 жовтня 2013 р. приймала на своїх теренах поважних гостей. До берегів мальовничого Нобля зібрались, з’їхались письменники, літератори, краєзнавці Рівненщини: Микола Пшеничний, Сергій Синюк, Юрій Береза, Михайло Степанюк, Юлія Бундючна, Лідія Рибенко, Роман Демчук, Павло Дубінець та ін., аби вшанувати пам’ять великого сина нашого краю і відкрити з цієї нагоди меморіальну дошку на стіні ПШБ.
Сергій Іванович Граховський помер 11 грудня 2002 року у віці 89 років в м.Мінськ (Білорусь). Вічна і світла пам’ять талановитому письменнику: «Ми ніколи тебе не забудемо… Ти назавжди у наших серцях».